«Шлях свободи: від Балтики до Чорного моря» – Тетяна Наркявічєне на дискусії у Вільнюсі

Увечері 27 серпня у Вільнюсі, у дворику на вул. Тоторю, 9 / Лабдарю, 10, де Військовий музей Вітаутаса Великого створює Центр пізнання боротьби за свободу Литви, відбулася дискусія «Шлях свободи: від Балтики до Чорного моря». Це місце плекав Альбінас Кентра – колишня оселя товариства «Лісові брати», яку музей перетворює на новий історичний простір; поки що заходи проходять у дворику просто неба. За столом – військовий історик, депутат Сейму проф. Валдас Ракутіс, парламентарка, колишня міністерка національної оборони Довіле Шакалєне, одна з організаторок Балтійського шляху Ангоніта Рупшите та одна із засновників нашого фонду, нині його керівниця, волонтерка Тетяна Наркявічєне. Модерував історик музею Леонардас Аугустіс.

Півтори години говорили про звивистий шлях балтійських країн до свободи у XX столітті та його кульмінацію – Балтійський шлях 23 серпня 1989 року, про збереження історичної пам’яті, регіональну співпрацю й сьогоднішні загрози, щоразу повертаючись до України, яка воює за нашу і вашу свободу. А. Рупшите нагадала, що Балтійський шлях був «референдумом громадян за відновлення незалежності Литви», а зібратися в такий ланцюг знову можна лише з однією метою – цю незалежність зберегти. Д. Шакалєне говорила про те, що Україна сьогодні воює сама, що наше членство в НАТО – «саме те, чому сьогодні бомби падають не на нас», і про найважчу роботу – внутрішню єдність суспільства. В. Ракутіс згадав урок міжвоєнного часу: «Друзів у нас не було, лише дуже багато ворогів». Дискусія відбулася через три дні після вшанування Дня Незалежності України в Каунасі, про яке ми писали. Нижче – те, що сказала Тетяна, трохи стисло й упорядковано з живої мови.

«Visi išvien» – не просто назва

На запитання про регіональну солідарність і назву фонду Тетяна почала з її походження:

«Назва нашого фонду – не випадкова, і не лише тому, що закликає до єдності. Ми працюємо в базиліці Воскресіння Христового в Каунасі, і назва пов’язана зі святим Йосафатом. На його іконі руською мовою написано: «Да вси єдино будуть» – щоб усі були одно. Це і є кредо нашого фонду – щоб усі ми були разом, як одне ціле.»

Вона згадала і Вселенського патріарха Варфоломія, який у березні 2023 року в Сеймі просив Литву допомогти вистояти проти багатовікового тиску зі сходу й церкви, яку використовують у політичних цілях. «Наша назва – не просто так. З Божою поміччю ми намагаємося єднатися і боротися з комуністами. І щоразу повертаємося до того самого – нікуди від цього не втечеш.»

«Я народилася в родині депортованих, народилася й виросла в росії. Як ніхто інший знаю, що це за спільнота, на що вони готові й що можуть. І ця робота у фонді мене справді заспокоює. Намагаюся заснути з думкою, що те, що могла сьогодні, – зробила. Бо інакше важко.»

Що це не лише війна двох держав, вона знає з власного досвіду – 2014-го була на Майдані, і про ту експедицію тоді писало видання «Bernardinai».

«Це не лише війна росії з Україною. Справді ні. Це боротьба Божих дітей, Божих людей за право жити чесно й гарно, з Богом – проти залишків тієї радянської комуністичної системи. Вони не залишать у спокої, жити не дають і не дадуть. Тож варіант один – битися з ними до останнього подиху.»

«Жальгіріс», 1991-й і щасливий квиток

До Литви Тетяна приїхала 1991 року, у 21 рік. «Донька мені сказала: найкращий вчинок у твоєму житті – що ти виїхала з росії. Я дала своїм дітям надію жити чесно й по-людськи». А визначитися, в який бік їхати, допомогли, за її словами, неймовірно емоційні битви каунаського «Жальгіріса» з ЦСКА:

«Принаймні та п’ятірка могла як слід дати російській армії по пиці. І що для мене досі незбагненно: мій тато, військовий дуже високого рангу, царство йому небесне, уболівав за «Жальгіріс» – було в цьому щось неймовірно харизматичне й захопливе. Я дуже вдячна і Сабонісу, і Куртінайтісу, і Хомічюсу, і Чівілісу. Спортивний майданчик був місцем, де можна було вільно кричати «Lietuva!» – і всі подумки додавали: «буде вільна». Це вже знали навіть уболівальники в Москві.»

Сам Балтійський шлях вона знає лише з фотографій, але те відчуття, каже, неповторне – і таке саме відчула на Майдані, «коли люди відчайдушно, з останніх сил, як за повітря, б’ються». З Каунасом теж здружилася не одразу:

«Я приїхала до Литви 91-го, і Каунас здавався таким литовським. Найбільше бентежило, аж біль по тілу, коли хтось казав: «за росіян було краще». Хотілося сховатися. Кажу – мабуть, десь у Магадані було дуже добре.»

Сьогодні, за її словами, треба визнати, що ми дуже розслабилися – і що живемо дуже добре:

«Балтійський шлях – не лише символ. Це шлях, який обрали люди. Треба не лише того дня приїхати й постояти, а йти цим шляхом усе життя. Ми справді живемо дуже добре і маємо змогу ділитися. Я завжди кажу: пройдіться своїм домом, подивіться, що вам не потрібно, – українцям дуже багато що згодиться. А що з 1991-го живу в Литві – це своєрідне щастя. Ніби виграла в лотерею, щасливий квиток. Дякую Богові, що так дав.»

«Україна хотіла йти Балтійським шляхом – і їй не дозволили»

У заключному слові Тетяна нагадала, з чого почався напад росії: з листопада 2013-го, коли у Вільнюсі Віктор Янукович не підписав угоду про асоціацію України з Європейським Союзом.

«Це дуже чіткий знак, що Україна хотіла йти Балтійським шляхом, і їй не дозволили. У цьому й увесь зв’язок: це шлях до світла, шлях до свободи від усіляких залежностей – тоді стаєш справді незалежним. Для Бога немає нічого неможливого. Молімося – ми свою діяльність почали з молитви. Потім зрозуміли, що хліб насущний українцям потрібен щодня. Вони просять, а ми – ті руки, які можуть і які дають. Так і йдемо цим Балтійським шляхом рука в руку – якнайдалі від тих, хто лишився на сході. І вже навіть не йдемо – бігти треба, не озираючись. Дуже болючі речі, рішення є не завжди – сідаєш, молишся: «Боже, дай здоров’я і мудрості». Ось і все.»

«Людина загинула за Україну, а гімну України немає»

Наприкінці дискусії слово взяв волонтер із зали, який десятки разів возив допомогу в Україну. Він говорив про литовців, які загинули в Україні і яких ховають «абияк, майже потай, не на державному рівні», і про те, як дедалі важче просити підтримки. Тетяна додала спогад про березень 2024-го, коли на Антакальніському цвинтарі ховали Тадаса Тумаса – першого литовця, який загинув на війні в Україні:

«Коли ми ховали Тадаса Тумаса, я думала, що зійдеться весь Вільнюс. І найважче було усвідомити, як нас мало: ми стали біля могили, перезирнулися – усі знаємо одне одного, особливо ті, хто волонтерить із 2014-го. Усе за протоколом, заграли гімн Литви. Людина загинула за Україну – а гімну України немає. Дивлюся на чоловіків, вони кажуть: «Ти ж знаєш – починай». Сльози просто стоять.»

«Ми маємо усвідомити, що нас небагато. Щодня, прокинувшись, треба змусити себе подумати, що я сьогодні можу зробити, щоб бодай одна людина навернулася. Збирати підтримку страшенно важко, але я прошу не для себе. Кажу: у мене дуже гарні очі – дайте, бо треба не мені. Мені насправді давно нічого не треба. Здатися було б легко. А нам дано найважчий рівень.»

І про те, чи реально, що нападуть: «Українці виграли вісім років – тоді почалася велика війна. Я була найбільшою песимісткою, але щоб «Іскандерами» били по Києву – такої фантазії ні в кого не вистачило б. Лякай не лякай – нападають і нападуть. Це питання часу. Мета цієї дискусії: прийдете додому – обміркуйте. А пам’ятні знаки Балтійського шляху – це знаки, щоб ми не загубили дорогу. Ми вже точно кудись відійшли – треба повернутися і працювати».

Повний запис дискусії

Музей опублікував увесь півторагодинний запис. Тетяна говорить на 17:56 (назва фонду, Майдан), 45:15 («Жальгіріс» і 1991-й), 60:55 (Балтійський шлях як вибір), 77:21 (заключне слово) та 88:22 (похорон Тадаса Тумаса). Дискусія литовською мовою. Запис: Військовий музей Вітаутаса Великого.

Долучайтеся

«Ми – ті руки, які можуть і які дають» – ці руки можуть бути і вашими. Щомісячна чи разова підтримка стає парафіном для окопних свічок, пальним і автівками для захисників України, а пара вільних годин – зміною в підвалі базиліки: розклад волонтерів тут. І пройдіться своїм домом – ось що потрібно найбільше.

Да вси єдино будуть – щоб усі були одно. Всі разом. 🇱🇹🇺🇦

Джерела: повідомлення Військового музею Вітаутаса Великого; запис дискусії (YouTube); LRT про похорон Тадаса Тумаса (16.03.2024); Центр пізнання боротьби за свободу Литви.